Піар на бордюрах: як Олена Зеленська «відкрила» українцям безбар’єрність, яка існувала ще за часів Тимошенко та Кучми

Офіційна пропаганда чинної влади знову намагається привласнити собі те, що існувало задовго до їхнього приходу до кабінетів. Перша леді Олена Зеленська нещодавно вирішила здивувати українців «відкриттям», заявивши у своєму Telegram-каналі, що ще кілька років тому наші громадяни нібито не знали й не розуміли самого слова «безбар’єрність». Проте сувора реальність та державні архіви швидко розбивають цей черговий міф про «історичні досягнення» нинішньої команди.

Хронологія «амнезії» від Офісу Президента

Приводом для чергового пафосного одкровення стало чергове засідання Ради безбар’єрності, яке провели вже з новим складом уряду на чолі з прем’єр-міністром Сергієм Корецьким. У своєму дописі перша леді розписувала важливість доступного простору, освіти, роботи та інформації для маломобільних груп, наголошуючи на концепції «єдиного маршруту» без перешкод. Слова правильні, але є одна величезна проблема — історична пам’ять.

Згідно з викривленою логікою піарників Банкової, виходить зручна хронологія: термін прийшов у країну приблизно тоді, коли Олена Зеленська стала першою леді та запустила проєкт «Без бар’єрів». Указ про безбар’єрний простір Володимир Зеленський підписав у 2020 році, Національну стратегію затвердили у 2021-му, і тепер в офіційній риториці все це подається як виключно їхній власний винахід, ніби до цього в країні була суцільна пустеля.

Документи з минулого: чим насправді займалися чиновники за Кучми і Тимошенко

Але якщо зазирнути в офіційні документи, виникає логічне запитання: а хто ж тоді не знав цього слова?

Ще у 2003 році президент Леонід Кучма оголосив рік людей з інвалідністю, і 4 червня Кабінет міністрів постановою №863 затвердив спеціальну Програму забезпечення безперешкодного доступу до об’єктів житлового та громадського призначення. Державна програма доступності існувала за 16 років до появи ініціативи Зеленської.

У 2004 році Київрада затвердила міську програму «Безбар’єрне середовище», де це слово стояло просто в заголовку.

А 29 липня 2009 року уряд, який тоді очолювала Юлія Тимошенко, постановою №784 офіційно затвердив план заходів на 2009–2015 роки під назвою «Безбар’єрна Україна». Цей документ і досі спокійно висить на сайтах профільних міністерств поруч із матеріалами нинішньої першої леді.

Виходить, чиновники урядових кабінетів ще 17 років тому активно використовували цей термін у назвах державних постанов, а сьогодні нам намагаються продати його як свіжий прорив.

Десятиліття пафосних програм замість реальних пандусів

Утім, вся ця суперечка навколо філології та авторства є суто вторинною. Головна проблема полягає в тому, що назви та стратегії змінюються, а реальність залишається незмінною.

Людина на візку як не могла вільно пересуватися українськими містами за часів Кучми чи Тимошенко, так само не може проїхати й за Зеленського. Високі бордюри, підземні переходи без єдиного ліфта, розбиті тротуари та круті сходинки біля входів у лікарні та держустанови пережили вже три масштабні програми, одну національну стратегію і цілу Раду безбар’єрності.

Міста неможливо перебудувати під потреби людей ні гучним указом, ні черговим червневим засіданням, ні красивим дописом у Telegram. Тому слова Олени Зеленської про те, що безбар’єрність не повинна залишатися на «острівцях цивілізації», іронічно описують справжній підсумок двох десятиліть імітації: президенти та прем’єри змінюються, назви стратегій оновлюються, а обіцяний безбар’єрний маршрут у Києві та інших містах так і залишається на папері.